Творчество

есть одна идея о стихе.... найду мысль обязательно отпишу

Влюбиться в жизнь.
От 3-х до 13-ти.

Влюбиться в жизнь. Проба пера. В мальчика на соседнем горшке. В
девочку, которой плюнул в компот. В шестиклассника, обматерившего на
перемене. В ту, что никогда не задергивает шторы в окне напротив.

От 13-ти до 20-ти.

Влюбиться в желание влюбиться: чтобы не хуже других. Чтобы, как все.
Чтобы стать взрослым. Чтобы родители подозревали, но не знали
наверняка, и обращались, как с взрослым. Чтобы кто-то понимал с
полуслова то, чего ты еще не понимаешь, но вы оба ощущаете. И до тебя
такого никогда ни у кого не было. И у тебя такого больше не будет...

И пусть не будет! Чтобы завести дневник, бумажный или виртуальный, и
выплеснуть туда крик души, оригинальный, как фраза "наступила золотая
осень". Но бессвязный.

От 20-ти до 25-ти.

Влюбиться в "намечтанный" с 3-х лет образ и пытаться втиснуть в него
реального человека. Изнемогая от попыток - завести ребенка.
Возненавидеть реального партнера за то, что - не образ. Разочароваться в
противоположном поле. Самоутвердится в случайных связях с ним же.
Заразиться, вылечиться. Намекать, что "все в прошлом..."

От 25-ти до 30-ти.

Страшно влюбиться в кого-то страшненького, потому что - страшно.
Некому забить гвоздь. Пиджак, как упал с подоконника на пол - так и
лежит под столом. Пора рожать. Ты жалуешься на шефа чайнику, а он
отключается не дослушав.

От 30-ти до 40.

Влюбиться между делом, в свободную минутку, по дороге, в выходные.
Придирчиво вглядываясь, в постоянной боевой готовности разлюбить, если
что не так. Чтобы без в/п и с ж/п. И непременно с ч/ю: после 30-ти не
подлежит сомнению, что серьезное чувство без чувства юмора не
выживет.

От 40 до 55-ти.

Влюбиться в свою молодость, которая - вот же она! Мстя пивному
животу, "страусиным лапкам", хамящим отпрыскам, целлюлиту, простатиту,
жене - с ее машинальным "а вот другие...", мужу - с его
автоматическим, от футбола, "а вот у других...", невозможности
уединиться и одиночеству.

От 55-ти до 70.

Влюбиться по вине склероза, забыв, что поздно. Там, где нельзя и в
кого нельзя. Умиляясь и удивляясь. Но осторожно: чтобы не потерять
вставную челюсть и не пукнуть при резком движении. Хорошо, что жизнь
не кончена, и еще получается, надо только поменять время приема
слабительного.

От 70 и дальше.

Влюбиться в фонтан, в запах подгоревшего молока и выжигания по
дереву, в тишину, в самолет, воркующий где-то за солнцем, в тень от
тюлевой занавески. В "ту девочку", которой плюнул в компот, а она
потом погладила тебя по щеке, когда ты плакал в углу. В "вечного
дачного мальчика". В ту, которую не стоило любить, но она была. В того,
с кем не стоило жить, но стоило проснуться рядом и больше никогда не
бояться смерти. В мелодию, названия которой уже не вспомнить, но...
сердце вспыхивает и разрывается.

Реальный экзамен для КВНовцов.........Входит больной и садится перед доктором:

- Доктор, у меня проблемы с сексом. Все женщины при половом акте со мной кричат.
- Поздравляю, голубчик. Только какая же в этом проблема? Вот у меня давно уже не кричат, и это меня, признаться, сильно расстраивает.
- Hо они кричат всегда одинаково.
- И как же они обычно кричат?
- "Помогите! Hасилуют!"
- Да, любопытный медицинский случай.
- Доктор, а я часом не болен?
- Часом? Гм... Откройте-ка рот... Hет, часа у вас нет.
- Что же мне делать, доктор?
- А вы не пробовали брать их лаской?
- Пробовал. Hе кричат, но и не дают.
- Гм... Тогда попробуйте, например, сделать при девушке умное лицо.
- Да сколько раз делал, но меня вообще узнавать перестают. Умоляю, доктор, помогите! Я же руки на себя наложу.
- Успокойтесь, голубчик, начнем с элементарного. Вот, например, вы знаете, что у мужчины самое главное?
- Я догадываюсь...
- И совсем не то, что вы думаете. У мужчины самое главное - это голова, а точнее язык.
- Вы хотите, чтобы я показывал им язык?!
- Да-а, случай тяжелый. Скажите, голубчик, чем женщина любит мужчину?
- Hу, я догадываюсь...
- Он догадывается... Ушами, голубчик, ушами!
- Я не понял, лизать уши им, что ли?
- Да-а, случай тяжелый. Впрочем, а почему бы и нет. Женщины вообще существа непредсказуемые. Вот, помню, была одна у меня в молодости, так ей нравилось снимать с меня носки и... впрочем, к делу это отношения не имеет.
- Доктор, а вдруг я импотент?
- Запомните, голубчик, единственная импотенция, которая может угрожать мужчине - это когда некого.
- Раздевайтесь... Будем лечить.
- Ой, а я было подумал, что вы...
- Это плохо, голубчик, что вы так подумали, значит, у вас уже начались осложнения.
- Осложнения! Доктор, а жить я буду?
- Будете, голубчик, вопрос только с кем. Кстати, вы курите?
- Hет.
- Hу хотя бы пьете?
- Hи капли.
- Плохо.
- Почему?
- Что ж мне теперь посоветовать вам бросить. Hу-с, голубчик, дышите.
- А я что делаю?
- Теперь не дышите.
- Ой, а вдруг у меня сердце остановится!
- Hичего страшного, у меня большой опыт в искусственном дыхании. Я его делал уже двадцать раз, и только двое после этого остались живы. Я и еще один санитар.
- Доктор, а можно умереть от воздуха?
- Если много вздохнуть, можно и от воздуха. У психиатра давно были?
- Hикогда не был.
- Это плохо. И в психиатрической больнице не лечились?
- Hет, и в психиатрической я не лечился.
- Значит, не лечились?
- Hет, не лечился.
- Последний раз спрашиваю, лечились или нет?
- Вы что, доктор, надо мною издеваетесь? Я же и по морде съездить могу. Последний раз повторяю, что ни в какой психбольнице я не лечился!
- Оно и видно! Hервишки у вас ни к черту. А все болезни, голубчик, от нервов и только несколько от удовольствий. Впрочем, похоже, последние вам не грозят.
- Как же теперь быть, доктор?
- А, может, вам того... пол поменять?
- Так я его и так недавно поменял и обои новые поклеил.
- Hет, я в натуральном смысле, с мужского на женский.
- Это как же так?
- Очень просто, вам удаляют все лишнее и добавляют необходимое. Как говорится, хе-хе, раз и в дамки. И главное, больше никаких проблем с женщинами.
- А без этого никак нельзя?
- Можно, конечно, попробовать полечить вас электрошоком на электрическом стуле в комбинации с наложением рук на больного и зарыванием в грязь. Hо с вашим диагнозом никаких гарантий...
- А что ж это за диагноз такой?
- Хроническая мозговая недостаточность.
- Так мне при смене пола и мозгов добавят?
- Это делают только при обратной операции, из женщины в мужчину, а так, даже наоборот...
В этом месте студенты были прерваны председателем экзаменационной комиссии, так как несколько преподавателей свалились под стол от смеха, и продолжать экзамен не было никакой возможности.
Оба студента за этот экзамен получили оценку "пять".

[img]

[/img]

жизнь это не то что мы копошимся, учимся, хаваем..... работаем..... или ще чего....

это не игра....

и мы совсем не игрушки..

мы люди.... мы существа которые должны мыслить... должны иметь стремление к чему то

вот когда есть стремление, и ты видиш свет в конце тунеля, и он пртближаеться - вот это называеться жизнь......

а то что мы сейчас делаем - это существование....

существование ради чего?

ради того, что б прожить 100 лет никогда не познав любви, щастья, да и просто ощутить момент, когда ничего не хотелось бы, потому что у тебя все есть..

нет... жизнь не дана для этого...

у каждого человека есть свое предназначение в жизни...

даже человек, который умер не родившись - сделал что то в этом мире...

вот после этого и задумываешся...

какой смысл в жизни???

всю жизнь добиваться чего то .... и перед самой смертью понять что все это было бессмысленно

а возможно что все что было предназначено тебе сделать в жизни уже свершилось....

и то что ты делаеш это лиш пустая трата времени... при чем не своего.... для тебя оно уже несущественно...

тут и приходят в голову мысли.... а кто я в этом мире??? простая пешка в большом муравейнике, или личность которая должна покорить весь мир...

когда стремишся к чему то.... а тебя на каждом шагу пытаються утопить в дерьме.....

ты понимаеш - что стремиться бесполезно...

но рвешь из под себя.... потому что у тебя есть сила воли.....

ты пытаешся прогнуть весь мир под себя, но он не поддаеться... это как пытатся проломить стену головой..

и снова вспоминаеш о смысле своего существования..

и понимаеш что ты устал... устал от лжи.... от того что тебя используют как мебель...

вот так и живем мы не замысливаясь о том.... что будет завтра.... потому что если знать - ничего не измениш..

хотя иногда кажется что все возможно...

есть люди у которых есть сила и воля, но в кучу они собраться не могут...

но есть люди у которых есть сила воли....... но нету силы и воли по отдельности.........

все... на этом мысли закончились...

Год за годом я учился,
Удары наносить врагам.
Но на душе моей остался,
Глубокий, невыводимый шрам.

Мне нанесли удар жестокий,
Я был не готов к нему.
И стал я сразу одинокий,
Сдав одиночную войну.

Ослеп от любви нежданной,
И не удержал удар.
Я не привык к борьбе моральной,
Не для этого мой дар.

Я был силен в ударе,
И это моя слабость.
Но даже бой в разгаре,
Уж не приносит радось.

Я устал, устал от жизни,
От лжи и человеческой судьбы.
Всегда нам ктото строит козни,
И думаеш, а для чего же ты?

За окном ведь дождь идет,
И мысли мутные приходят.
Ведь дождь так скоро не пройдет,
И мысли с головой накроют.

Нет! не буду им кориться,
Уж больно страшные они.
Хоть хочеться иногда напиться,
Увидеть розовые сны.

А дождь ведь плачет не спроста,
И слезы всем его знакомы.
Он плачет, а у нас тогда,
Душа выходит как из комы.

Да и усталость так проходит,
она ж как дождь, сама пройдет.
И в нашей жизни так выходит,
сама душа и песенку споет.

Присвячено людині, яка була для мене моїм повітрям,
небом і землею...Написано доволі давно. Знайшов в архівах, вирішив відпостити.

Місто-Велетень. Воно живе по своїм законам. Законам, зрозумілим лишень йому одному. В усій хаотичності рухів його мешканців просліджується певна закономірність, яку ти відчуваєш своїм єством, поглибившись в яку на достатній рівень, ти можеш з певною вірогідністю прогнозувати події, що відбудуться незалежножно від того, прогнозуватимеш їх ти чи хтось інший. Чим більше ти осягнеш закони певної закономірності, як окремої системи, тим вірогідніші будуть твої прогнози.
Життя... Оповиті туманом багатоповерхівки. Посірілі від надмірної вологи стіни будинків. Це нормально. Це рання весна в Місті. Ранок. 9-ть годин. Метро. Фоє. Різнобарвне світло, що пробивається з вікон комерційних ларьків здається ірреальним після туманної вулиці, де видимість та кольори пригнічені енною кількістю багатомільйонних відтінків сірості туману, що пропливає повз тебе. Чи ти пропливаєш повз нього. Багатовимірність існування. Відностність оцінки. Все це складає певну картину ірреальності оточення, ніби час тече повільніше, ти можеш його відчувати. Він ніби туман. Туман, що охопив твої думки. Ти відчуваєш, що щось повинно статися. Ескалатор. Відчуття чогось незрозумілого посилюється.
За мить до того, як це трапляється, ти розумієш, що ти вже проце знаєш, адже до цього вела певна послідовніст подій, закономірність, ланцюг.

***

-".... що таке доля?" -запитуєш себе. Кімната. Гуртожиток. Ці спогади нахлинули на тебе раптово і повністю поглинули.
-"послідовність подій. Дерево, з гілками-роздоріжжями, подіями після яких ти йдеш по одній з подальших гілок, до наступного роздоріжжя. Це дерево тривимірне. Це як куля, адже варіантів безліч. Але з певною вірогідністю можна прогнозувати область майбутнього, до якого ти йдеш." - відповідаєш собі. "Зробивши безліч поворотів в неправильному напрямку майже неможливо вернутися до шляху, який обрав. Адже окрім його є ще той шлях, яким ти мусиш йти, тей шлях, що тобі заготовано. і як би ти не старався його уникнути..."
"Сила твоєї дії на долю буде рівнятися силі з якою доля буде діяти на тебе, щоб повернути на заготоване місце" Це вже хтось інший. В безглуздості депресованого мозку виникають думки. Вони як відголосся, ніби тобі їх хтось підказує. Суфлює. Бог?

***

-Привіт! - Сказав я. Це була дівчина. Якась знайома, здається. Щось ворухнулось в підсвідомості, якийсь червоний сигнал, як ліхтар замиготів на рівні підкірки.
-"Чому я з нею привітався. І кого вона мені нагадує?" - запитав я себе. Іноді, трапляється, твоя підсвідомість живе своїм життям, активно живе. Ти залишаєшся в ролі спостерігача. Це, можливо, був саме той випадок, коли підсвідомість взялась
керувати твоїми не занадто професійними діями. Коли такі моменти наступають, стає страшно. Адже це як інша людина, що живе в тобі, з тобою, все про тебе знає, і ніколи тебе не жаліє. Єдина людина в усьому світі, яку ти не можеш не обманути, не переконати в своїй правоті, адже будь-які доводи слабнуть перед дійсністю істини.
- Привіт. Як справи? - Стандартна формула." Хто ти? Здається я тебе не знаю." - пронеслися в моїй голові її думки.
- Нічого, в смислі нічого особливого. Як завжди. Сірий туман, сірі дні. Життя, що нічим не відрізняється від існування - "Життя нудне і пусте, без когось. Без когось як ти... без людини, яка його скрасить, наприклад, без тебе. Отже, чи є різниця, хто я?" - подумки відповів я.
-"Звідки я його знаю? Він з універу? Точно" Запрацювали захистні рефлекси підсвідомості, що вберігають свідомість від небажаних питань, на які розум невзмозі дати відповідь, видаючи бажане за дійсне.
Це вже щось нове. В певній мірі, я був мовчазним, принаймні з щойно знайомими, а ця дівчина точно не була моєю приятелькою. А тут... Щось неладне коїться. І ці мисленні розмови...
Я ніби відчуваю її. Підсвідомість ще ніколи не контролювала мене настільки сильно. Може це просто психічний здвиг? Можливо моє я дало тріщину від тієї безвиході й одинокості, що жили в мені останніх два роки. Це божевілля! Ця дівчина з моїх снів. В дискуссію втрутилась підсвідомість:"Ти вже бачив її, і я переніс цей образ в твої мрії. Все просто. Ніякої містики".
-"Стоп. Потрібно це зупинити. Потрібно закінчувати цю розмову, поки вона не здогадалась, що я навіть не знаю її ім'я.".
-"Чому не знаєш? – Знаєш!. Хочеш підкажу?"
-"Не хочу!". Це форменне божевілля. Я розмовляю сам з собою, і ще й з дівчиною, якої я зовсім не знаю. Це не раціонально. В моєму житті все повинно бути раціонально, гармонійно з моєю долею, інакше трапиться щось серйозне, неповоротне. Я знав про це з дитинства. Це як фобія. Великий тарган, що живе в мені, в моєму розумі. Я боюся всього, що вносить зміни в майбутньє, всього, що
веде до невідомості.
В повітрі вагона повисла таке напруження навколо мене, що повітря можна було нарізати ножем. Центром цієї напруженості був я. Ніби мої думки матеріалізувалися, і тей хаос що творився в моїй голові хлинув назовні і вітром гуляв поміж пасажирів цього занедбаного вагону.
-"Але з іншої сторони, це так зваблює. Немає нічого еротичнішого невідомості. Навіть білизна - вона робить людину загадковою, немає нічого приємнішого, від того моменту, коли тобі дозволено проникнути під трусики" - о ні! Це вже занадто! Підсвідомість розділилася навпіл. Це третій я. Рятуйте! Потрібна негайна й кваліфікована допомога психіатора. Далі моя уява почала яскраво
змальовувати картину проникнення, її білизну, бархатистість шкіри і вологість миті... мені довелося прикласти максимум зусиль, що загнати його в той глухий кут підсвідомості, де я його тримав вже два роки.
-"Її звати... Як ти хочеш, щоб її звали?" - заговорив мій Дух Протиріччя, з цього часу підсвідомості, як такої, вже не існувало. Був Дух Протиріччя і Великий Звабник.
-"...ніяк. Відчепись" У цих питаннях я був некомпетентним. Я ніколи не міг знайти спільної мови, принаймні одразу, з протилежною статтю. Я панічно, буквально панічно, її боявся. Я завжди покладався на підсвідомість. Але мій минулий досвід не приніс нічого окрім дипресій та розочарувань, отже я виріш не заостряти на цьому уваги. Крім того, мене елементарно дратував ДП. Як це не безглуздо звучить, я сам надсміхався над собою. І це було нормально. Про те що в мене „не всі в дома”, я здогадувався вже давно, але щоб так серйозно!..
-"Я знаю!"- відповів третій. - „Ти пам'ятаєш своє шкільне кохання?”
-"Ідеалізований підліток, розбещений увагою протилежної статі? Почуття до якого були чимось накшталт дані класу, в якому ти навчався? Вона подобалась тобі, бо подобалась усім хлопцям в школі. Фе! Ти ніколи не вмів обирати собі дівчат!" - Вколов мене Дух Протиріччя.
Але ж вона навіть не схожа! Ця сіроока шатенка з ідельною фігурою та смаком, з позитивною аурою, дію якої відчуваєш навіть в натовпі негативно настроєних придатків цього міста.
-"Але ж їй це ім'я підішло б, як нікому..." - заперечив ДП.
Так. в цьому була певна логіка, якась зхиблена, неправильна, але тонко просліджуєма. Її нитка ніби протягнулась від сьогодняшнього ранку, і до цього моменту. Це був ланцюжок долі. І я вирішив його обірвати. Мене бісить те, коли доля примушує щось робити по-свому. Я вирішив вийти на наступній зупинці. Мені зовсім не потрібно було там виходити, але предивившись всі можливі варіанти обриву цієї розмови мій зхиблений мозок дійшов висновку, що так буде найпростіше. Ця відповідь ніби лежала на поверхні.
„Ось воно, рішення, дивись!” – відчув я шепіт в своєму мозку. Ніколи не користуйтесь простими рішеннями. Чим воно простіше, тим складнішими будуть його наслідки.
До зупинки було хвилин 10ть, які ми провели в грі в мовчанку. Напруга зростала. Мислили ми приблизно однаково: "Хто це і що зі мною? Що за мислена гра? Невже це весна так діє на дипресивно налаштований зимовию погодою мозок? Потрібно провести глибокий психоаналіз."
Спасіння. От і зупинка.
Виходячи з дверей, я чітко відчув, що лінія долі обірвалася, і постала інша. Та, що веде в невідомість, та якої я так бажав уникнути. Сигнал тривоги в моєму мозкові зазвучав гучніше звичного. Я запанікував.
На розпутті часу я звернув не туди. все сталося зовсім не так, як я планував. Знову з'явилася лінія долі. Вона проходила скрізь сьогодняшній день і зникала за обрієм. Я зрозумів, що стою близько 5-ти хвилин на пустому пероні метро. Всі придатки міста, що прибули зі мною на цю станцію, вже були напівдороги до поверхні. Я повернув голову ліворуч...
Там стояла вона. З тунелю метро потягнуло свіжим вітром і її волосся
зняйлося в повітря, ніби втратило контроль над силами тяжіння, і окутало мене приємним каштановим сяйвом, я відчув його запах і втратив відчуття часу. Ми синхронно поверталися один до одного. Все йшло до класичної розв'язки. Наші очі зустрілися. Хтось вимкнув світло. Світло в усьому світі. Ми стояли поцентру нічого. Навколо пустота, що світиться чорним. Її волосся розлетілося, як в невагомості і завмерло. Час зупинився. Все зупинилось. Навіть серце не спромоглося порушити мовчання вічності.
"Вона прекрасна" - сказав ДП
"Вона прекрасна" - сказав ВЗ
- Вона прекрасна - зірвалося з моїх вуст.
- Людмила... - це звучало як блаженний шепіт повний безглуздості моменту, сили почуттів і солодкості миті.
- Що? - в подиві і дещо загальмовано, розтягуючи одне-єдине слово, в якому було стільки збентеженості і нерозуміння того, що коїться, відповіла вона. Ми немогли відірвати погляду. Ми дивилися одне одному в очі і відчували силу викревлення часу, що утворилася під дією наших поглядів. Ми зрозуміли, що до щього
моменту одне про одного не знали абсолютно нічого, і от, через якусь мить, ми знаємо все... Ми навіть до цього дня не зустрічались. Проникнувши одне в одного настільки глибоко, наскільки не дзволяє жоден фізичний контакт, на енергетичному рівні ми стал одним. Це було ніби заняття сексом в невагомості, в відкритому просторі, посеред нічого... Без різних законів тяжіння і умовностей, але щось набагато чистіше, що не належить світу буденності, свіу матерії.
Повільно, як у ві сні, я протягнув свою руку до її обличчя і доторкнувся до щоки. Одночасно, ніби подих вітру, я відчув її дотик, в якому, як і в моєму, відчувалось захоплення та збентеженість. Ми відмовлялися розуміти це. Світ раціональностей під дією наших долей змінив свої закони, на мить в ньому зформувався наш сласний світ, світ, де чудеса стали можливими.
Знайшовши збій в системі, світ вернув все до норми. Ввімкнулось світло. Її волосся, кольору сонячного світла в грані топаза, опало, вернулось на місце. Серця забилися знову. Ми так і стояли посеред станції, ледь схиливши голови до долонь, дивлячись в очі одне одному.

- Ти віриш в долю? - запитав я...

***

Я прокинувся. Гуртожиток. Бентежний сон, якого не пам'ятаєш. Одинокість та відчай. В цьому місці з сірими стінами, єдиним вікном, що виходить на таку ж сіру стіну мені доведеться провести ще 5ть років? Я ненавиджу це місце. Постійна думка, що переслідує тебе: ”Треба щось робити... щось робити...щось робити...” Неначе зіпсований програвач. „Що робитит?”. У відповідь лишень мовчання.
Цей гуртожиток. Зі всіх своїх сил його мешканці намагаються створити видимість веселого життя, та я знаю майже кожного з них. У кожного є свої приховані проблеми, на які вони закривають очі, як я... Я ненавиджу це самодурство. Це місце впливає на мене негативно. Воно просякло безвихіддю. Вона всюди. Від одинокості хочеться вити... Ті хто повинні були б розуміти тебе по своїй природі, - не розуміють. Ти сам себе не розумієш.
Сон залишає смуток осаду на душі. Так триває напротязі останніх півроку. Ніби хтось стукає у твою душу, неначе в двері, ти її відчиняєш, а там нікого... Пустота. Коридор життя.
Не знаю чому, та я жалкую, що прокинувся, таке враження, ніби ти щось втратив. В кімнаті як завжди повний безлад, що є результатом абсолютного ігнорування і заперечення дійсності. Потрібно збиратися.
Раннішній чай. З брудного чайника вода. Життя без надії, життя для існування. В його раціональності немає місця диву. Увірувавши в закони науки, як в аксіоми, ми просто не помічаємо його. Ми втратили гармонію з собою, роблячи те, що нам підказують інші, а не те що вважаємо правильним.
Світ раціональності винищив дива. свої обмеженим законами тяжіння розумом ми відмовляємся навіть помічати дива, не те що чути їх голос. Дивам немає місця в світі раціональності. Чашка допита, час йти.
Навіть не помічаєш, як за роздумами та стандартною чашкою брудного чаю, як на автоматі вдягаєшся. І так завжди. За швидкістю течії життя ти невзмозі помітити те, саме цікаве, що діється навколо тебе. Така ціна.
Вулиця. Ну і погода! Я обожнюю туман. В моїй сутності з народження закладена протиричівість. Одночасно я захоплююь і проклинаю цю прекрасну, але вологу, як пара з носика чайника, погоду забуття. Така погода завжди заставляє тебе замислитись над структурою часу, адже всі ми йдемо скрізь його, як скрізь туман, полишаючи за собою певний слід. Час це життя, і воно, як туман, - всюди. Ти не ввійдеш в туман двійчи. Тому кожна мить твєї прогулянки є унікальною. Кожен окремий момент твого життя є унікальним, він не повториться ніколи. Туман для мене є символом цього. Він м'яко це підкреслює. Це як дорога в майбутньє. Ти бачиш напрямок, та не бачиш дороги,далі від свого носа. Туман величний. Він ніби пронизує матерію і час. В ньому є щось величне.


***


„Якщо окремо взяти якусь множину подій, і розподілити її на кількість істот, що прогнозуватимуть її, то вийде, що вірогідність події прямопропорційна силі та частоті її прогнозації. Зміст долі не лише в тому, що ти прогнозуєш,
а й в тому, що прогнозують тобі та разом з тобою інші. Еффект масовості. І не варто недооцінювати силу, з якою доля сама намагаєься вернути тебе на твою орбіту, тим самим врівноважуючи складну систему балансу світу. Якщо їй
опиратися буде тільки гірше... Гірше всім.”

В таких роздумах, поринувши в них на глибину, коли навіть не помічаєш те, що тебе оточує, на саме дно, я пройшов станцію метро, де, зазвичай, я спускався по старому скрипучому ескалаторі, щоб сісти в вагон, повний людей. Але сьогодні я промайнув його, знаходячись в всесвіті раціонального аналізу дійсності. Частина мене відчула якійсь біль, ніби гіркий присмак в роті, чи зудіння в області серця. Таке враження, що когось втратив.
"Ну й дідько з ним..." - почув я внутрішній голос - "Чого ти переживаєш? В тебе світле й прогнозоване майбутньє. Розслабся і отримуй задоволення. Див не буває."
Це був голос дійсності... Це продовжувалось вже півроку. Адже в раціанальному світі немає місця диву.

Это не мой стих, но вы почитайте....


«Дельфин»


Его дом океан его любовь это жизнь
Он не завидyет птицам стремящимся ввысь.
Его золото солнце его жемчyг пена розовых волн
Каждый прожитый день словно розовый сон
И можно плыть кyда хочешь только кто бы позвал
И не осталось никого из тех кто его ждал
Его крик разрывает воды темных глyбин
Но никто не ответит он последний дельфин
Его встретит шторм девятый вал
Его размажет о берег yродливых скал
Тело смоет водой и yтянет на дно
Для чего нyжна жизнь если в ней нет никого
И соль его слез забирает вода
Никем не видимых капель любви и добра
Ты не заметишь никогда как плачет дельфин
Если ты одинок то он просто один

стихи супер

Стихи конечно не мои, но довольно оригинально написано.

Стихи - читать надо вслух!!! обязательно, иначе не получится...
Веселые:

2 15 42
42 15
37 08 5
20 20 20!

38 46
0 4 20
7 08 33
20 20 20!

45 108 2
47 16
3 4 502
20 20 20!

7 14 100 0
0 0 0 13
37 08 5
20 20 20!

А вот еще - гораздо грустнее:

511 16
5 20 337
712 19
2.000.047

3 1.512
16.025
11 0 3 15
100.006 0 2 0 5

спасибо, удивил))))) мне нравится!

Стихи конечно не мои, но довольно оригинально написано.

Стихи - читать надо вслух!!! обязательно, иначе не получится...
Веселые:

2 15 42
42 15
37 08 5
20 20 20!

38 46
0 4 20
7 08 33
20 20 20!

45 108 2
47 16
3 4 502
20 20 20!

7 14 100 0
0 0 0 13
37 08 5
20 20 20!

А вот еще - гораздо грустнее:

511 16
5 20 337
712 19
2.000.047

3 1.512
16.025
11 0 3 15
100.006 0 2 0 5

Стихи полны эмоций

спасибо, удивил))))) мне нравится!

Вот и мне тоже сразу понравилось. Никогда раньше не сталкивался с таким жанром.

вроде как бы нормальный форум... но чего - то не хватает.... а не хватает вот чего:

творчества форумчан...

все кто пишет хоть какие то стихи, или истории - прошу сюда

убедительная просьба не постить сворованное - буду злостно удалять

а так - милости просим

А я знаю одного Бердичевского барда,пишет стихи и занимается стендовым моделизмом. Состоит в клубе "ШТЫК" Бердичевских стендовиков. Инфа про клуб есть на форуме.