Ср мар 12, 2008 11:12 pm Korn
ПОЇЗД ТИХО ЇХАВ НА БЕРДИЧІВ
Бердичів буквально у всіх на устах. Феномен, без перебільшення, світової слави цього унікального міста, певно, назавжди залишиться загадкою за сімома замками. Це неможливо пояснити. Це треба відчути.
Лише в Бердичеві в касі залізничного вокзалу на питання, чи є квиток до Києва, у відповідь пролунає: "А вам треба? Знайдемо!" Лише Бердичеву могло так пощастити, щоб перейменувати одну з центральних вулиць міста, не міняючи вивісок й не витративши жодної копійки (а це, як-не-як, чималі гроші). Сімдесят років вона носила ім'я Ф. Дзержинського - того самого "залізного Фелікса революції". Сьогодні назва залишилася та ж. Однак уже на честь Франца Дзержинського, який до 17-го року був головним архітектором міста.
Лише в Бердичеві могла трапитись торішня історія з обвалом двоповерхового підвалу під зовні невеличким й древнім, як саме місто, приміщенням овочевої бази. Споконвіку туди засипали на зиму 5 тонн картоплі. Не більше і не менше - п'ять. Восени, передбачаючи подорожчання продукту, господарі сховища завезли 7 тонн. Підвал не витримав і провалився вниз ще на три поверхи, про існування яких ніхто й не здогадувався. Корінні бердичівляни скрушно хитали головою: ну хто ж бере товару більше, ніж може витримати твій підвал?
Без сумніву, жодне місто не знається так на фінансах і торгівлі. Це ціла історія про справжнє мистецтво тримати банки й магазини. У ХІХ столітті Бердичів був великим банкірським центром Російської імперії. Вісім банкірських домів (разом з центральною резиденцією самого Йосипа Гальперіна), розташувавши свої контори вздовж Золотої вулиці (чудова назва!), вели фінансові операції по всій Європі. Торгував же Бердичів мало не зі всім світом. П'ять ярмарків й торги двічі на тиждень робили щороку 30-мільйонні обіги. Стамбулу таке й не снилось! Торгували рішуче усім. Навіть пилом. Залишилось документальне свідчення, що якось на знаменитий бердичівський Онуфріївський ярмарок було надіслано з Кременчуга 15 пудів (нормально!) наметеного в ювелірних майстернях пилу. Його купували, щоб, ретельно пересіваючи, вилучати мікроскопічні крихти золота.
Під час ярмарків населення міста (а Бердичів свого часу входив в п'ятірку найбільших українських міст, поступаючись лише Києву, Одесі й Харкову) збільшувалось в чотири рази. Вся петербурзька гвардія їздила на конях, куплених в Бердичеві. Як писав російський економіст Андрій Суботін, який у 1887 році здійснював експедиційне дослідження соціально-економічного розвитку південно-західних територій Російської імперії, "не в кожному великому губернському місті можна зустріти таку кількість торговельних закладів, коли мало не на версту тягнуться суцільні кам'яні будівлі, внизу яких - лавки, а на горі - транспортні, банкірські, нотаріальні й інші контори".
На високому рівні була й промисловість. Діяло 30 заводів і фабрик, не кажучи про численні ремісничі майстерні. Однак все ж торгівля була основою міського життя. Ясна річ, при такій постановці питання без контрабанди не обійшлось. Що казати - Бердичів вважався контрабандним центром Східної Європи. Аби поставити нарешті заслін контрабандистам, київський губернатор утворив якось спеціальну слідчу комісію. Серед білого дня було зненацька перевірено 130 підземних ходів, майже стільки ж підвалів. Що ви думаєте? Нічого не знайшли!
Навіть сьогодні катакомби й багатоярусні підвали з чудовою цегляною кладкою свідчать про серйозний розмах цієї справи. Причому підземна частина міста ще далеко не вивчена. Колишні власники сховищ, зрозуміло, інженерно-будівельних креслень не залишали. Коли років 20 тому валили знамениту "мазепинську хату" (у ній в 1704 році проживав Іван Мазепа, виношуючи план зради Семена Палія, що й відбулося того ж року поблизу Бердичева), під міцним фундаментом із дивної шестикутної, як стільники, цегли відкрилося величезне напівзасипане підземелля. Куди воно вело й чим насправді слугувало - невідомо. Але кажуть, лабіринтами, які брали початок від банкірських домів, можна було пройти під річкою Гнилоп'ять і вийти далеко за містом. Рух, треба розуміти, був в обидва боки.
Втім, у Бердичеві уміли цінувати не тільки гроші. Цінували найперше життя й знали, як ним розпоряджатися. Саме уміння красиво й цікаво жити вирізняло й вирізняє істинних бердичівлян. Олександр Вельтман, ад'ютант Головного штабу російської армії й автор кількох блискучих за гумором повістей й романів, якими захоплювався Достоєвський, а перегодом Булгаков, Ільф і Петров, так яскраво описав життя Бердичева з його корчмами, ярмарками, монастирями, вишуканими ресторанами, більярдом, картами і мазурками, що у збірнику статей 1869 року з російської історії було чорним по білому зазначено: "Если молодой человек, окончив воспитание, не был в Бердичеве, то он сто процентов в большом свете теряет".
Головне навіть не в тому, що в цьому місті перебували Оноре де Бальзак, Ференц Ліст, Фредерік Шопен, Антон Рубінштейн. Головне, як місто ставилось до уславлених митців. У таємній доповідній чиновника з особливих доручень підполковника Неумана, що зберігається в Київському міському архіві, зокрема, йдеться: "Всі концерти Ф.Ліста в Житомирі, Немирові, Бердичеві були ознаменовані, окрім захоплення його надзвичайним талантом, велелюдними з'їздами дворянства, звідусіль направлялися естафети з повідомленням про його прибуття - через що з'їзд й збір грошей були неймовірні, а квитки в повітових містах продавали дорожче, ніж у Києві".
Шопен взагалі свою музичну кар'єру, хай буде всім відомо, розпочинав саме в Бердичеві. На початку 1820-х майбутній великий композитор мешкав у палаці Радзивіллів, де навчався грі на клавішних інструментах. Господар палацу звернув увагу на талановитого юнака і надав кошти для здобуття ним вищої музичної освіти. Мешкаючи в Бердичеві, Ф.Шопен керував роботами з реставрації органа. В Бердичеві був орган, і не один.
Предки Антона Рубінштейна належали до багатої єврейської інтелігенції Бердичева. Дитинство видатного піаніста й композитора, якого Ф.Ліст назвав "спадкоємцем своєї гри", пройшло в цьому місті. Бердичів цим пишається. Так само, як і видатними своїми письменниками - Джозефом Конрадом (творче ім'я Юзефа Коженьовського), Василем Гроссманом.
Особлива історія - зустріч Бердичева з Володимиром Маяковським. Вона мала відбутися 6 березня 1928 року о 8-й вечора. Міський драматичний театр на 700 місць був вщерть заповнений задовго до зазначеної години. Як згадували очевидці - справжнє вавилонське стовпотворіння! Звідусіль носили стільці. Та поет застряг у Козятині. Бердичів вислав йому машину. Коротше кажучи, Маяковський прибув далеко за північ. З театру за цей час вийшло чоловік 30. Їх запам'ятали і в хороші сім'ї більше не пускали. Тріумфальний виступ поета закінчився під ранок. Маяковський одразу висловив бажання відвідати костьол Святої Варвари, де у 1850 році вінчався Оноре де Бальзак з графинею Евеліною Ганською.
Бальзак і Бердичів - тема невичерпна і нескінченна. Бальзак бував у місті двічі. Щоправда, метою його подорожей було сусіднє селище Верхівня, де в родинному маєтку Ганських (він досить добре зберігся) проживала перша красуня Європи пані Ева. Однак в Бердичеві йому шили шубу з чорнобурки й костюм. Як занотував письменник, так не шиють навіть в Парижі. (Це між іншим - в додаток до відомих анекдотів). Тут він повів під вінець свою наречену. Це всім відомо.
Але мало хто уявляє, як ця подія відбилася на самому Бердичеві. Цілі покоління виростали в її відблиску, на спогадах про неї. Молоді люди відвідували парк, де бував письменник, ходили його стежками. То були так звані бальзаківські прогулянки. Спеціально приходили до аптекаря Олександра Ципріса вкотре послухати з перших вуст розповідь про його особисте знайомство з великим французьким письменником. Це створювало особливу ауру міста, виховувало красиві почуття й манери.
Бердичів взагалі був містом високої культури. Сплаву культур - польської, української й особливо єврейської. Місто належало найдревнішим й найвпливовішим литовсько-руським княжим родам - спочатку Тишкевичам, потім Радзивіллам, знову Тишкевичам. Вони зводили палаци, збирали мистецькі колекції, патронували митцям. Тут жили знані в Європі дворянські родини. Один за одним відкривалися різноманітні навчальні заклади. Вирувало театральне, концертне життя. Для розваг публіки призначався сад "Тіволі", над яким високо у небі гойдався дирижабль "Гриф". Був цирк. Не якесь там шапіто, а справжній - зі слонами і тиграми.
ХХ століття висадило місто в повітря - буквально і образно. Тепер лише за малюнками знаного художника ХІХ століття Наполеона Орди, гравюрами де Лаутрекена та ще листівками, випущеними міським фотоательє Розенбаума до 300-ліття царювання дому Романових, можна судити про красу архітектурних ансамблів Бердичева - дворянські маєтки, шикарні будівлі комерційних банків, готель "Континенталь"(а були ще "Савойя", "Париж", "Бельвіль", "Варшава"), аптеку Даманського. Під час першого ж бомбардування у червні 41-го місто було зруйновано вщент. Дивом вціліли церкви, костьол, вікові мури кляштору Босих кармелітів, ще кілька будинків й ровесниця століття водонапірна башта.
Але біль не за тим. За війну місто втратило 40 тисяч своїх мешканців. Його чоловіки пішли на фронт - мало хто повернувся. 12 тисяч молодих людей були примусово вивезені в Німеччину. У липні 41-го нацисти розстріляли на Лисій горі 18 тисяч євреїв - жінок, стариків, дітей...
З того пекла Бердичів вийшов напівживим. Але знову зацвіли каштани й акації його знаменитих бульварів, в міському парку щонеділі ридав від щастя духовий оркестр. Там, на бульварах, як і раніше, збиралося все місто, здійснюючи, як прийнято було казати, вечірній моціон. Навіть хлопці з Корніловки, де панували свої закони, враз ставали тут чемними молодими людьми.
Але найголовніше - місто залишалося "єврейським Парижем". Так його колись назвав Шолом-Алейхем, який любив гостювати в Бердичеві у рідного брата Вольфа. Роз'їжджаючи на славетній бердичівській конці, класик світової літератури збирав образи й сюжети для своїх безсмертних творів.
Бердичівщиною пролягала східна межа "смуги єврейської осілості". Місто над Гнилоп'яттю притягувало велику кількість єврейських переселенців. У 17 столітті тут був заснований кагал - самоуправління єврейської громади. А ще через сто років рабин - цадик Леві Іцхак Бен Меїр (Голда Меїр, до слова, - бердичівлянка) писав, що Бердичів зарекомендував себе одним із найважливіших осередків єврейської мудрості. (В Бердичів до його музею-усипальниці їдуть паломники звідусіль). Саме в цьому місті було систематизоване іудейське вчення хасидизму. Колись в Бердичеві нараховувалось 86 хоральних синагог. Причому перша така синагога в усій Російській імперії з'явилася саме тут. Євреї всього світу милувалися бердичівськими виданнями талмудів в чудових оправах і з лейпцизькими шрифтами.
На початку ХХ століття 78% його мешканців були євреї. Серед них найкрупніші комерсанти, банкіри, власники численних мануфактур, заводів. Завдяки їм у Бердичеві піднімалась промисловість, запроваджувались новинки науково-технічного прогресу - телеграф, електрика. (Одна з перших міжнародних телеграфних ліній звучала так: Калькутта - Тегеран - Тифліс - Одеса - Бердичів - Варшава - Берлін - Лондон).
Є навіть таке поняття - бердичівський єврей. Великою мірою його появу зумовили ностальгічні спомини бердичівлян, що в хвилях еміграцій роз'їхалися всім світом і з надзвичайною теплотою згадували потім рідне місто, складаючи про нього щемливі легенди. Мало не всі твори мемуарного жанру розпочинаються словами: "Я народився в Бердичеві. Тут пройшла молодість. Як тепер з'ясувалося, це були найкращі роки мого життя..." Від оповідань Фрідріха Горенштейна, Цві-Гірш Камінського, Бориса Ройтблата віє важким і мокрим від дощу бузком бердичівських садів, ні з чим незрівняним єврейським гумором і незрадливою любов'ю до міста перших цілунків й останніх хлопчачих бійок.
І взагалі якщо вам пощастило народитися в Бердичеві - то від Бродвею до Яффи вам засвідчать особливу повагу: "Як, ви теж прогулювались у вечірньому пейзажі центральним бульваром? Ходили в кіно ім.Фрунзе? Ви знаєте смак "газиропки" від Ізі з потрійним сиропом? Тільки чули про нього? Що ви кажете! Так ми ж з вами рідні люди!"
"Що святе? - питав Гьоте й відповідав. - Те, що об'єднує душі". Тому Бердичів - це святе для багатьох-багатьох людей різних поколінь, національностей й віросповідань. Тут - могили великих предків іудеїв, санктуарій Матері Божої Шкаплерної з її чудодійним образом.
Він сьогодні явно помолодшав і став красивішим. Після реконструкції не впізнати залізничний й автовокзали. Дороги - Європа! Ну, за винятком Шолом-Алейхема. Мають бути в житті винятки. Захоплюється спортом. Більше боксом і футболом. Численні школи прихильників шкіряних рукавичок патронують самі брати Клички. В місті проходять міжнародні турніри боксерів-юніорів на призи Володимира Кличка. А також міжнародні змагання зі стрибків у висоту на приз В.Лонського, внесені до Міжнародного європейського легкоатлетичного календаря. Працюють басейни, стадіони. Окрім того діють мистецькі школи, відкриваються нові палаци для дітей та юнацтва. Один з таких - Будинок творчості ім. Разумкова. Олександр Разумков, який своїм Центром аналітичних досліджень примусив українських політиків думати й відповідати за слова і вчинки, - теж з Бердичева.
Взагалі мер міста Василь Мазур вчинив досить мудро, вирішивши підняти славу Бердичева через славу його людей - визнаних політиків, діячів культури, науковців, спортсменів, героїв війни й труда. (З цієї нагоди засновано навіть орден Бердичева за заслуги перед улюбленим містом - з чистого срібла). І кинув такий собі клич: бердичівляни всього світу - єднайтеся! О, як завирувало життя, які пішли інвестиції! Піднявся м'ясопереробний завод, знову запінилось бердичівське пиво, відкрилось друге дихання у меблевих й деревообробних підприємств.
У перший рік свого перебування на посаді голови міськвиконкому Василь Костянтинович вручив кожному першокласнику щоденник, на титульній обкладинці якого великими літерами написано: "Я - бердичівлянин!" Далі - герб, прапор і гімн Бердичева, історія міста, фото й біографії його видатних людей. Я плакала над тим щоденником.
Одразу відгукнувся на пропозицію В.Мазура зірка світового циркового мистецтва, золотий призер міжнародних конкурсів Анатолій Залевський. Колись батьки привели його п'ятирічним хлопчиком в циркову студію (в місті таких було і є кілька). Власним коштом Анатолій зробив із давно закинутого палацу культури на Корніловці сучасний мистецький центр світового рівня. Тут розмістився його театр-студія "Різома", що сповідує синтез циркового й сценічного мистецтва. Мрія Анатолія та його друзів - перетворити Бердичів на місто міжнародних конкурсів на рівні Парижу й Монте-Карло - уже почала здійснюватись.
Тим часом остаточно збулася мрія всіх бердичівлян - в центрі міста в усій красі відновлено бульвар, знищений за партійною вказівкою у 80-ті роки. Він носить ім'я заслуженого тренера СРСР й України, почесного громадянина міста Віталія Лонського, який на заздрість всім столицям за своєю методикою в провінційному тихому Бердичеві виховував майстрів спорту, олімпійських і світових чемпіонів. Школа Лонського стала першою вузькоспеціалізованою школою спортивної майстерності в Радянському Союзі. Кажуть, Віталій Олексійович особливим чином вираховував майбутніх чемпіонів зі стрибків у висоту. Прогулюючись бульваром, він спостерігав за тим, як хлопчаки штрикають через паркан літнього кінотеатру.
Відроджується давня традиція вечірніх й святкових прогулянок алеями центрального бульвару. Його сучасний штрих - сітілайти. Не з рекламою цигарок чи білизни, як зазвичай. З портретами почесних громадян Бердичева - унікального міста, яке у всіх на устах.
Світлана ІСАЧЕНКО
(c) _www.2000.cv.ua/2007/32/25
metal rules